Народився 9 вересня 1952 року в селищі Антоніни в родині робітників. Навчається в Антонінській середній школі.
У 1975 році закінчує Вінницький медичний інститут. За направленням працює в Антонінській районній лікарні, згодом - в Хмельницькій обласній лікарні.
Зараз М.М. Табола - онкохірург Хмельницького обласного онкодиспансеру.
Указом Президента України від 18 березня 2002 року Таболі Миколі Михайловичу присвоєно звання "Заслужений лікар України".
Надзвичайно цікаво і змістовно проходила зустрічі учнів Антонінської школи із земляками-лікарем. Микола Михайлович розповідав цікаві історії, ділився своїми спогадами. А ще гість говорив приємні слова, які налаштовували дітей на добрі справи, що нині у дітей концентруються на відмінному навчанні, гарній поведінці, любові до рідної країни.
Із спогадів Миколи Михайловича:
"Я часто замислююся над тим, чому став лікарем? Адже у старших класах мене, як і багатьох хлопців, які добре вчилися, ладнали у військове інженерно-технічне училище, яке на той час відкрилося у Кам’янці-Подільському. Але я схилився на бік медицини, напевне, тому, що в мене часто хворіла мама, і я бачив її страждання, бачив людей у білих халатах, і мені теж хотілося когось рятувати! А, можливо, заговорив голос крові - лише після закінчення медінституту я дізнався, що моя бабуся по батьковій лінії, яка жила в Росії, була сільською знахаркою. Вона прожила 92 роки і до останнього допомагала людям.
Вступав до інституту у 1969 році, якраз після подій у Чехословаччині. Саме тоді з нами, вчорашніми школярами, іспити здавали колишні військові, які приходили у формі, з медалями. Я потрапив у групу з одним лейтенантом, який нічого з шкільної програми не знав, тому попросив мене підказувати йому. Так ми разом здали один екзамен, другий… Дійшли до останнього, фізики. Як завжди, він відповідав першим, і я, як завжди, підказую. І тут викладач підходить до мене: «Підказуєш? Забирай документи!». А я всі екзамени здав на відмінно, бо знав усе, оскільки школу закінчив зі срібною медаллю. І тут цей офіцер встає і каже: «Я, офіцер Радянської армії, лейтенант Володимир Ковбаса, клянуся своєю честю, що цей салага мені не підказував». Йому, звичайно, не повірили, але мене, все ж залишили, а за те, що підказував, поставили чотири. Так я став студентом Вінницького медичного інституту. І вже на останньому курсі займався виключно хірургією.
Після інституту повернувся у свої рідні Антоніни - вже лікарем. Їдучи в район, розумів, що консультуватися не буде з ким, і сподіватися маю лише на себе. Тому привіз цілу валізу книжок з хірургії, найсучасніших і досить дорогих. Вранці прокидаюся, а мама сидить над валізою і плаче: «Сину, що ти накоїв! Дивися, скільки ти грошей на книги потратив. За них же можна було б костюма купити».
… Перша операція, яку я виконав, уже будучи лікарем (до речі, такої я більше в житті не робив, бо такі випадки зустрічаються дуже рідко), була зроблена рідній тітці Олександра Шпака, директора «Обленерго», з яким ми жили по сусідству. Жінка розбила ногу, і колінна чашечка лопнула надвоє. Я її прооперував, і через два тижні вона вже ходила.
Так що не лише мама, а й сусіди пишалися мною. Адже я, хлопець з бідної рибацької сім’ї, єдиний, хто з мого кутка вступив до інституту, бо там народ жив бідний - рибгосп, племгосп, пральня. Але коли батько помер (я тоді вчився на третьому курсі), одразу почав гадати, як вчитися, за що жити? Мамі належало 22 карбованці за втрату годувальника, бо через слабке здоров’я вона не працювала, і в мене стипендія - 28 карбованців. Пам’ятаю, ми з моїм сусідом Миколою Грищенко вийшли з пошти, звідки слали телеграми про смерть батька, тож кажу йому, що доведеться покидати інститут і йти працювати в племгосп чи рибгосп. На що він сказав: «Ні. Ти один з нашого кутка пішов учитися. Так що вчись далі. А я буду збирати з людей по карбованцю і висилати тобі у вигляді стипендії». Я, звичайно, відмовився, але то була така психологічна підтримка! А це найголовніше."
